Слідами шахтарської слави

Щорічно в останню неділю серпня в Україні відзначається День шахтаря. Започаткували свято в СРСР після того, як в ніч з 30 на 31 серпня Олексій Стаханов встановив рекорд, виконавши 14,5 норм по видобутку вугілля. В Україні свято затверджено Указом Президента України з 1993 року.  

Історію нашого краю неможливо уявити без шахтарів. Це було незбагненно: у краю одвічних каменярів – раптом «шахтарське золото». Та  ще  й добрий шмат- не на рік- два. Більше як на півстоліття. Про щедрі поклади коростишівського бурого вугілля, виявленого  тут на початку 1946 року і вперше виданого - на гора за три роки потому, знали на всіх просторах тодішнього СРСР. Трудові здобутки наших  гірників просто вражали й додавали слави Коростишівщині, які надовго закріпили за собою імідж шахтарського краю.

         Спочатку це було так. Після Великої Вітчизняної війни, повертаючись до мирної праці коростишівці облаштували артезіанські свердловини. Під час буріння однієї з них було виявлено поклади бурого вугілля.

          Керівники району викликали з Києва геологорозвідувальну експедицію, яка відкрила в Коростишеві і Стрижівці великі поклади цінного палива. У нашому місті з′явилося нове підприємство – шахтоуправління.

         У 1947 році розпочалося будівництво шахт. Там, де ще вчора були пустирі, шахтобудівники спорудили перші два вугільні підприємства. У 1949 році шахтарі видали на-гора перші 6,4 тонни палива.

        Шахта – самостійне гірниче підприємство для добування корисних копалин підземним способом.

        Перша і друга шахти знаходились у західній частині Коростишева 

( поблизу  заводу ЗБВ та автобази) третя – на  Мамрині ( с. Мамрин Коростишівського району). Там зараз розміщуються підприємства по обробці каменю. Спорудження першої шахти здійснювалося під керівництвом

А. Кравченка. У 1950 році дві шахти дали всього 7 – 8 тонн палива. З того часу наш край став шахтарським.

        Шахтоуправління протягом 50 – 60 років ХХ століття було найбільшим підприємством району. На ньому працювало 1000 – 1200 чоловік.

        На колишній вулиці бульварній ( нині вулиця Шелушкова ) був перший терикон. Малеча з вереском гасала у чорній пилюці довкруж великого і темного, як смола, горба. І лише пересторога батьків ( « Під низом провалля!»)  стримували їх від спокуси доскочити до верхівки отієї загадково страшної гори. Опісля цю гору розрівняли. Землю вивезли. А на її місці поставили ферму. Пізніше там спорудили АТП 0652. Так зник один із останніх териконів Коростишівських вугільних шахт.

       Терикон – це насип конусоподібної форми з пустих ( без корисних копалин) порід, одержуваних при підземній розробці родовищ корисних копалин. Його висота може досягати 100 метрів.

       Спочатку роботи в шахтах  велися вручну. Вугілля подавалося на гора у дерев′яних вагонетках. Кайлом добували вугілля. Лопатою навантажували у вагонетки. Робітники відкатували їх у збірний штрек, до стрічкового транспортеру. Робота вкрай важка.

        Довжина штреку іноді сягала 400 метрів, і на відкатку витрачалася добра половина праці та часу. Продуктивність прохідників не перевищувала 100 метрів у місяць.

        Штрек – горизонтальна гірнича виробка, що не має безпосереднього виходу на поверхню землі й проходить звичайно по корисній копалині.

        10 жовтня 1958 року розпочала роботу Стрижівська шахта №1. Будівництво цієї шахти проходило у великому напруження. Шахтобудівникам довелося подолати серйозні труднощі6 адже похилий і вертикальний стовбури проходили крізь 14 метровий шар плавуна. Тільки застосувавши спосіб заморожування, шахтарі перемогли цю каверзу природи.

        В 1959 році в Стрижівці розміщується контора Коростишівського шахтоуправління, будуються ремонтні цехи.

        Стрижівська шахта №1 зовсім не схожа на  своїх попередниць. Видобуток вугілля тут механізовано, впроваджено механізований комплекс

« Тула». Вугілля видобувається комбайном і вантажиться безпосередньо на транспортер. Спеціальна гідросистема дає змогу легко пересувати комплекс по лаві.

          Тут чимало тракторів, бульдозерів, потужних екскаваторів. Тільки один крокуючий екскаватор з чотирикубовим ковшем і сорокаметровою стрілою за добу виконує стільки роботи, скільки за цей час зробила б майже 1000 робітників.

           У 1960 році на  Стрижівському розрізі  був введений в дію  транспортно – відвальний міст повістю 16 тисяч кубометрів  землі на добу, що дало змогу гірникам  довести видобуток вугілля до 870 тис. тонн у 1965 році проти  280 тонн  в 1957 році.

       Досвід роботи на шахті у небезпечних для життя умовах не сприймається гірниками як героїчний. Це  була  частина традиційної колективної історії. Природа підземної праці, в якій смертельна небезпека ставить усіх в залежність один від одного, сприяє підвищенню здатності до колективної згуртованості, взаємодопомоги, особистої ініціативи, мужності та дисциплінованості. Більшість респондентів не пам’ятають (або пам’ятають у загальних рисах) свій перший спуск під землю. Для них – це звична, буденна справа. Респонденти середнього та старшого віку відзначали високий престиж праці гірника у радянський час. Дійсно, саме у цей період сформувався певний «культ» шахтарської праці як «напівфронтової», важкої та ризикованої, конче необхідної. Це слугувало важливим моментом професійної гідності. 

          Особливого розвитку набув у нас видобуток палива відкритим способом. На його долю припадає 75 % всієї потужності шахтоуправління.

в 1957 році.  Постійно перевиконували норми  виробітку наваловідбійники

 І. Трохименко, А. Адамович, В. Купрашвілі, М. Карпчук, О. Нагаєвський,

 Г. Нідзьолик,

          У 1958 році почав працювати Стрижівський розріз з добовим видобутком вугілля 2 тис. тонн. Гірники цього розрізу давали 80 % всього вугілля, яке видобувалось у районі. І це завдяки застосуванню у виробництві транспортно – відвального мосту повістю  16 тисяч кубометрів  землі на добу який був встановлений на розрізі в 1960 році.

          Цей величезний агрегат розкриває пласт на глибині 30 метрів і переміщує підняті грунти більше як на 100 метрів. Він щозміни заміняє 5000 землекопів. Це дало змогу гірникам  довести видобуток вугілля до 870 тис. тонн у 1965 році проти  280 тонн.

          Повністю механізовано і видобуток та відвантаження палива. На цих роботах відзначилися бригади майстрів « золоті руки» Ф. Усенка,

В. Мельниченка, О. Кулебякіна, Д. Карасьова, М. Наумова.  Хорошим організатором зарекомендував себе  начальник шахтоуправління

 В. Адоєвцев.

 

               Будівництво брикетної фабрики.

       1963 року на базі Коростишівського буровугільного родовища збудовано брикетну фабрику потужністю 100 тисяч тонн вугільних брикетів на рік. А у 1964 році – цех із виготовлення біомінеральних добрив. З 1960 по  1970 роки гірниками було видобуто близько 4,5 мільйона тонн вугілля.  За кошти підприємства збудовано 4,5 тисячі квадратних метрів житла.

      У 1974-ім було закінчено спорудження нового заводу залізобетонних виробів, Калинівської дільниці Стрижівської шахти та комбікормового заводу. А в 1975-ім шахтарі вперше в історії району видали на-гора понад 1 млн. тонн вугілля.

      Найвища урядова нагорода - орден Леніна - в першій половині 70-х була вручена машиністові відвально-транспортного комплексу розрізу «Коростишівський» Ф. X. Усенку.

    1985 року  було відкрито вугільний розріз в Андрушівському районі, що дало змогу стабільно працювати колективу розрізу "Коростишівський".

     Падіння престижності професії шахтаря відбулось на початку 1990-х рр. і це було пов’язано із кризою, в якій опинилась вугільна галузь.  

 В зв′язку з вичерпанням  промислових запасів бурого вугілля біля села в середині 80 – х років та зношенню механізмів, наприкінці 90 – х  розріз «Коростишівський» було закрито.

 

                    Шахтарський край в особах.

       Сьогодні, на жаль, вже зовсім мало залишилося серед живих тих, хто був першопрохідцем шахтарського руху на Коростишівщині, хто будував перші шахти з видобутку бурого вугілля, хто вписав перші рядки в книгу шахтарської слави.

             Габріель Лаврінович Нідзьолик

    Серед тих, хто в числі перших освоював незвідані лабіринти коростишівських буровугільних лав був Габріель Лаврінович Нідзьолик.

     Народився 1932 року в с. Голубіївці нашого району. У 12 років, закінчивши початкову школу, пішов на роботу у місцевий колгосп. А коли відкрилася у Коростишеві шахта, пішов туди працювати.

       Трудовий стаж шахтаря – понад три десятиліття. І все – на підземних роботах: наваловідбійником, робітником ручного забою.

       За високі трудові здобутки Габріель Лаврінович удостоєний ордена Трудового Червоного Прапора, звання « Почесний шахтар». Його груди прикрашають  знаки « Шахтарської слави» всіх трьох ступенів, що рівнозначне  Герою Соціалістичної Праці.

                 Анатолій Леонтійович Городинський

     Його трудовий стаж у Коростишівському шахтоуправлінні розпочався з січня 1953 року. Влаштуватися на роботу сюди було нелегко. Адже шахтарська справа. хоч і небезпечна, але в той час була високооплачуваною.

      Він пройшов нелегкий трудовий шлях від слюсаря до начальника зміни Стрижівської шахти і гірничого майстра дренажної дільниці. Обирався головою шахткому.

      З 1953 року і аж до виходу на пенсію у 1993 році відпрацював на цьому підприємстві.

     За сумлінну працю його відзначено численними грамотами та подяками, знаками « Шахтарської слави».

                           Борис Михайлович Третяк

      Борису Михайловичу Третяку  випало на долю пройти період становлення вугледобувної справи на Коростишівщині  з перших її років.

      Ще до армії у 1946 – 1947 роках юнак працював у геологорозвідувальній партії, тій самій, що натрапила у нас на перший вугільний пласт. Тоді він ще не знав, що все його подальше життя буде тісно пов′язане з шахтою.

      Кмітливого юнака після нетривалого навчання запросили в шахтоуправління працювати електрослюсарем. На підприємстві помітили його завзяття і старанність. Через рік він очолив бригаду ремонтників. Працювати довелося здебільшого у нічну зміну.

       Після закінчення Ірпінського гірничого технікуму став головним енергетиком. Потім – головним механіком, працював начальником вуглевидобувної дільниці.

        Трудовий стаж його понад півстоліття.

          Заслуги Бориса Михайловича високо оцінені: він удостоєний звань «Почесний шахтар» та «Почесний громадянин міста Коростишева».

                                Вахтанг Нестерович Купрашвілі

        Далко за межами району було відомим ім′я наваловідбійника        Вахтанга Нестеровича Купрашвілі. Вахтанг Нестерович міг би стати добрим танцюристом або непоганим художником. Можливо, він і обрав би одну з цих професій, коли б не було на світі іншої – шахтарської, професії його батька. У повоєнні роки він працював шахтарем на Ткібульській шахті – там, де працював його батько. Пізніше, разом із дружиною – українкою, переїхав до Коростишева, де саме відкрилися шахти.

     Він працював у Стрижівській шахті, очолював бригаду наваловідбійників і швидко вивів її у передові.

      Саме цій бригаді було доручено освоювати новий очисний механізований комплекс «Тула». Як свідчення наполегливої праці у забої – знаки «Шахтарської слави» всіх трьох ступенів.

 

                Шахтарі – будівники майбутнього.

       Завдяки місцевому шахтоуправлінню у ІІ половині 50 – х років наш край почав швидко розбудовуватись. Упродовж 1951 – 1972 року лише будівничі цього на той час дуже потужного підприємства спорудили в місті Коростишеві 36 тисяч квадратних метрів житла. Звісно ж коштом шахти. Разом із житловими виросли численні соціально побутові , культурні, торговельні та інші об′єкти, які й донині є окрасою нашого міста та села.

      Усі триповерхові та чотириповерхові будинки, що в  центрі міста – будувало шахтоуправління. Будівельні бригади цього підприємства звели: теперішній будинок культури, старе приміщення райдержадміністрації, лікарню, школи першу та другу. У 1955 році побудовано стадіон «Шахтар».  Були відкриті дитячий садок ,  бібліотека. А в 90 – х роках був зданий в експлуатацію п′ятиповерховий будинок у центрі міста. В селі Стрижівка було збудоване приміщення управління розрізу «Коростишівський», для працівників шахти відкрив свої двері гуртожиток, запрацювала їдальня, лазня, несла свою службу пожежно – рятувальна частина,  кожні 20 хвилин курсував автобус  «Коростишів – Стрижівка».

       

                       Працею уславлені.

       Колектив шахтоуправління неодноразово виходив переможцем у Всесоюзному соціалістичному змаганні гірників. Йому вручалися перехідний Червоний прапор міністерства вугільної промисловості СРСР і ЦК профспілки. А також перша грошова винагорода.

       У 1950 році шахтоуправління було нагороджено Ленінською ювілейною Почесною грамотою Комуністичної партії України, Президії Верховної Ради УРСР, ради Міністрів УРСР і Укрпрофспілки.

       Біля сотні робітників були удостоєні звання « Почесний шахтар», п′ятеро з них нагороджені знаком « Шахтарська слава» всіх трьох ступенів.

       За самовіддану, добросовісну  працю  сотні гірників були нагороджені орденами та медалями. Серед них – орденом Леніна – Ф. Х. Усенко, Орденом Трудового Червоного Прапора – В.С. Корзун , А. Е. Осадчий, Г. Л. Нідзьолик  Я. С. Олійник, М.Г. Проценко.

          З 1979 року шахтоуправління було реорганізовано в розріз «Коростишівський» на базі вугільного розрізу відкритого в Андрушівському районі. В 2001 році підприємство було повністю переведено до Андрушівки.

 

                  Увічнення пам′яті шахтарів.

     Для увінчання пам′яті шахтарів, котрі свого часу так багато зробили для розвитку міста, за ініціативи Г.І. Зінчука споруджено меморіальний комплекс шахтарської слави.

       Нині – в самому центрі міста Коростишева навпроти магазину «Житомирський» - своєрідний пам′ятний комплекс. У доглянутому сквері –зведена на високий п′єдестал шахтарська лампа, книги з іменами шахтарів – орденоносців, стела з переліком основних віх розвитку шахтарської слави в коростишівському районі. На гранітній колоні – ротонді викарбувані слова:

« Пошукову роботу провела вчитель зарубіжної літератури Людмила Столярчук До 60 – річниці створення Коростишівського шахтоуправління» ( 2006р.).