Свято наближається

Про час прямого етеру з резиденції Святого Миколая можна дізнатись підписавшись на нашу сторінку

"Стрижівська бібліотека"Бібліоклуб"

. Друзі, свято наближається, будьте з нами!!! 

Куди писати лист дивись тут  https://youtu.be/4f_C8UmsczA 

Літературний календар

17 листопада сучасний український письменник, сценарист, журналіст, багаторазовий переможець «Коронації слова», «Золотий письменник України» Андрій Кокотюха святкує – 50. Він автор більше 60 книжок, серед яких детективні та історичні романи, пригодницькі повісті для дітей. Цікаві факти з життя та творчості письменника: -свій перший художній твір написав у 7 років -в дитинстві мріяв стати бібліотекарем -перш ніж присвятити себе літературі, працював збиральником меблів та муляром на будівництві -Кокотюха - сценарист екранізації роману Василя Шкляра «Чорний ворон».

легенди про стрижівку

Слідами шахтарської слави

Щорічно в останню неділю серпня в Україні відзначається День шахтаря. Започаткували свято в СРСР після того, як в ніч з 30 на 31 серпня Олексій Стаханов встановив рекорд, виконавши 14,5 норм по видобутку вугілля. В Україні свято затверджено Указом Президента України з 1993 року.  

Історію нашого краю неможливо уявити без шахтарів. Це було незбагненно: у краю одвічних каменярів – раптом «шахтарське золото». Та  ще  й добрий шмат- не на рік- два. Більше як на півстоліття. Про щедрі поклади коростишівського бурого вугілля, виявленого  тут на початку 1946 року і вперше виданого - на гора за три роки потому, знали на всіх просторах тодішнього СРСР. Трудові здобутки наших  гірників просто вражали й додавали слави Коростишівщині, які надовго закріпили за собою імідж шахтарського краю.

         Спочатку це було так. Після Великої Вітчизняної війни, повертаючись до мирної праці коростишівці облаштували артезіанські свердловини. Під час буріння однієї з них було виявлено поклади бурого вугілля.

          Керівники району викликали з Києва геологорозвідувальну експедицію, яка відкрила в Коростишеві і Стрижівці великі поклади цінного палива. У нашому місті з′явилося нове підприємство – шахтоуправління.

         У 1947 році розпочалося будівництво шахт. Там, де ще вчора були пустирі, шахтобудівники спорудили перші два вугільні підприємства. У 1949 році шахтарі видали на-гора перші 6,4 тонни палива.

        Шахта – самостійне гірниче підприємство для добування корисних копалин підземним способом.

        Перша і друга шахти знаходились у західній частині Коростишева 

( поблизу  заводу ЗБВ та автобази) третя – на  Мамрині ( с. Мамрин Коростишівського району). Там зараз розміщуються підприємства по обробці каменю. Спорудження першої шахти здійснювалося під керівництвом

А. Кравченка. У 1950 році дві шахти дали всього 7 – 8 тонн палива. З того часу наш край став шахтарським.

        Шахтоуправління протягом 50 – 60 років ХХ століття було найбільшим підприємством району. На ньому працювало 1000 – 1200 чоловік.

        На колишній вулиці бульварній ( нині вулиця Шелушкова ) був перший терикон. Малеча з вереском гасала у чорній пилюці довкруж великого і темного, як смола, горба. І лише пересторога батьків ( « Під низом провалля!»)  стримували їх від спокуси доскочити до верхівки отієї загадково страшної гори. Опісля цю гору розрівняли. Землю вивезли. А на її місці поставили ферму. Пізніше там спорудили АТП 0652. Так зник один із останніх териконів Коростишівських вугільних шахт.

       Терикон – це насип конусоподібної форми з пустих ( без корисних копалин) порід, одержуваних при підземній розробці родовищ корисних копалин. Його висота може досягати 100 метрів.

       Спочатку роботи в шахтах  велися вручну. Вугілля подавалося на гора у дерев′яних вагонетках. Кайлом добували вугілля. Лопатою навантажували у вагонетки. Робітники відкатували їх у збірний штрек, до стрічкового транспортеру. Робота вкрай важка.

        Довжина штреку іноді сягала 400 метрів, і на відкатку витрачалася добра половина праці та часу. Продуктивність прохідників не перевищувала 100 метрів у місяць.

        Штрек – горизонтальна гірнича виробка, що не має безпосереднього виходу на поверхню землі й проходить звичайно по корисній копалині.

        10 жовтня 1958 року розпочала роботу Стрижівська шахта №1. Будівництво цієї шахти проходило у великому напруження. Шахтобудівникам довелося подолати серйозні труднощі6 адже похилий і вертикальний стовбури проходили крізь 14 метровий шар плавуна. Тільки застосувавши спосіб заморожування, шахтарі перемогли цю каверзу природи.

        В 1959 році в Стрижівці розміщується контора Коростишівського шахтоуправління, будуються ремонтні цехи.

        Стрижівська шахта №1 зовсім не схожа на  своїх попередниць. Видобуток вугілля тут механізовано, впроваджено механізований комплекс

« Тула». Вугілля видобувається комбайном і вантажиться безпосередньо на транспортер. Спеціальна гідросистема дає змогу легко пересувати комплекс по лаві.

          Тут чимало тракторів, бульдозерів, потужних екскаваторів. Тільки один крокуючий екскаватор з чотирикубовим ковшем і сорокаметровою стрілою за добу виконує стільки роботи, скільки за цей час зробила б майже 1000 робітників.

           У 1960 році на  Стрижівському розрізі  був введений в дію  транспортно – відвальний міст повістю 16 тисяч кубометрів  землі на добу, що дало змогу гірникам  довести видобуток вугілля до 870 тис. тонн у 1965 році проти  280 тонн  в 1957 році.

       Досвід роботи на шахті у небезпечних для життя умовах не сприймається гірниками як героїчний. Це  була  частина традиційної колективної історії. Природа підземної праці, в якій смертельна небезпека ставить усіх в залежність один від одного, сприяє підвищенню здатності до колективної згуртованості, взаємодопомоги, особистої ініціативи, мужності та дисциплінованості. Більшість респондентів не пам’ятають (або пам’ятають у загальних рисах) свій перший спуск під землю. Для них – це звична, буденна справа. Респонденти середнього та старшого віку відзначали високий престиж праці гірника у радянський час. Дійсно, саме у цей період сформувався певний «культ» шахтарської праці як «напівфронтової», важкої та ризикованої, конче необхідної. Це слугувало важливим моментом професійної гідності. 

          Особливого розвитку набув у нас видобуток палива відкритим способом. На його долю припадає 75 % всієї потужності шахтоуправління.

в 1957 році.  Постійно перевиконували норми  виробітку наваловідбійники

 І. Трохименко, А. Адамович, В. Купрашвілі, М. Карпчук, О. Нагаєвський,

 Г. Нідзьолик,

          У 1958 році почав працювати Стрижівський розріз з добовим видобутком вугілля 2 тис. тонн. Гірники цього розрізу давали 80 % всього вугілля, яке видобувалось у районі. І це завдяки застосуванню у виробництві транспортно – відвального мосту повістю  16 тисяч кубометрів  землі на добу який був встановлений на розрізі в 1960 році.

          Цей величезний агрегат розкриває пласт на глибині 30 метрів і переміщує підняті грунти більше як на 100 метрів. Він щозміни заміняє 5000 землекопів. Це дало змогу гірникам  довести видобуток вугілля до 870 тис. тонн у 1965 році проти  280 тонн.

          Повністю механізовано і видобуток та відвантаження палива. На цих роботах відзначилися бригади майстрів « золоті руки» Ф. Усенка,

В. Мельниченка, О. Кулебякіна, Д. Карасьова, М. Наумова.  Хорошим організатором зарекомендував себе  начальник шахтоуправління

 В. Адоєвцев.

 

               Будівництво брикетної фабрики.

       1963 року на базі Коростишівського буровугільного родовища збудовано брикетну фабрику потужністю 100 тисяч тонн вугільних брикетів на рік. А у 1964 році – цех із виготовлення біомінеральних добрив. З 1960 по  1970 роки гірниками було видобуто близько 4,5 мільйона тонн вугілля.  За кошти підприємства збудовано 4,5 тисячі квадратних метрів житла.

      У 1974-ім було закінчено спорудження нового заводу залізобетонних виробів, Калинівської дільниці Стрижівської шахти та комбікормового заводу. А в 1975-ім шахтарі вперше в історії району видали на-гора понад 1 млн. тонн вугілля.

      Найвища урядова нагорода - орден Леніна - в першій половині 70-х була вручена машиністові відвально-транспортного комплексу розрізу «Коростишівський» Ф. X. Усенку.

    1985 року  було відкрито вугільний розріз в Андрушівському районі, що дало змогу стабільно працювати колективу розрізу "Коростишівський".

     Падіння престижності професії шахтаря відбулось на початку 1990-х рр. і це було пов’язано із кризою, в якій опинилась вугільна галузь.  

 В зв′язку з вичерпанням  промислових запасів бурого вугілля біля села в середині 80 – х років та зношенню механізмів, наприкінці 90 – х  розріз «Коростишівський» було закрито.

 

                    Шахтарський край в особах.

       Сьогодні, на жаль, вже зовсім мало залишилося серед живих тих, хто був першопрохідцем шахтарського руху на Коростишівщині, хто будував перші шахти з видобутку бурого вугілля, хто вписав перші рядки в книгу шахтарської слави.

             Габріель Лаврінович Нідзьолик

    Серед тих, хто в числі перших освоював незвідані лабіринти коростишівських буровугільних лав був Габріель Лаврінович Нідзьолик.

     Народився 1932 року в с. Голубіївці нашого району. У 12 років, закінчивши початкову школу, пішов на роботу у місцевий колгосп. А коли відкрилася у Коростишеві шахта, пішов туди працювати.

       Трудовий стаж шахтаря – понад три десятиліття. І все – на підземних роботах: наваловідбійником, робітником ручного забою.

       За високі трудові здобутки Габріель Лаврінович удостоєний ордена Трудового Червоного Прапора, звання « Почесний шахтар». Його груди прикрашають  знаки « Шахтарської слави» всіх трьох ступенів, що рівнозначне  Герою Соціалістичної Праці.

                 Анатолій Леонтійович Городинський

     Його трудовий стаж у Коростишівському шахтоуправлінні розпочався з січня 1953 року. Влаштуватися на роботу сюди було нелегко. Адже шахтарська справа. хоч і небезпечна, але в той час була високооплачуваною.

      Він пройшов нелегкий трудовий шлях від слюсаря до начальника зміни Стрижівської шахти і гірничого майстра дренажної дільниці. Обирався головою шахткому.

      З 1953 року і аж до виходу на пенсію у 1993 році відпрацював на цьому підприємстві.

     За сумлінну працю його відзначено численними грамотами та подяками, знаками « Шахтарської слави».

                           Борис Михайлович Третяк

      Борису Михайловичу Третяку  випало на долю пройти період становлення вугледобувної справи на Коростишівщині  з перших її років.

      Ще до армії у 1946 – 1947 роках юнак працював у геологорозвідувальній партії, тій самій, що натрапила у нас на перший вугільний пласт. Тоді він ще не знав, що все його подальше життя буде тісно пов′язане з шахтою.

      Кмітливого юнака після нетривалого навчання запросили в шахтоуправління працювати електрослюсарем. На підприємстві помітили його завзяття і старанність. Через рік він очолив бригаду ремонтників. Працювати довелося здебільшого у нічну зміну.

       Після закінчення Ірпінського гірничого технікуму став головним енергетиком. Потім – головним механіком, працював начальником вуглевидобувної дільниці.

        Трудовий стаж його понад півстоліття.

          Заслуги Бориса Михайловича високо оцінені: він удостоєний звань «Почесний шахтар» та «Почесний громадянин міста Коростишева».

                                Вахтанг Нестерович Купрашвілі

        Далко за межами району було відомим ім′я наваловідбійника        Вахтанга Нестеровича Купрашвілі. Вахтанг Нестерович міг би стати добрим танцюристом або непоганим художником. Можливо, він і обрав би одну з цих професій, коли б не було на світі іншої – шахтарської, професії його батька. У повоєнні роки він працював шахтарем на Ткібульській шахті – там, де працював його батько. Пізніше, разом із дружиною – українкою, переїхав до Коростишева, де саме відкрилися шахти.

     Він працював у Стрижівській шахті, очолював бригаду наваловідбійників і швидко вивів її у передові.

      Саме цій бригаді було доручено освоювати новий очисний механізований комплекс «Тула». Як свідчення наполегливої праці у забої – знаки «Шахтарської слави» всіх трьох ступенів.

 

                Шахтарі – будівники майбутнього.

       Завдяки місцевому шахтоуправлінню у ІІ половині 50 – х років наш край почав швидко розбудовуватись. Упродовж 1951 – 1972 року лише будівничі цього на той час дуже потужного підприємства спорудили в місті Коростишеві 36 тисяч квадратних метрів житла. Звісно ж коштом шахти. Разом із житловими виросли численні соціально побутові , культурні, торговельні та інші об′єкти, які й донині є окрасою нашого міста та села.

      Усі триповерхові та чотириповерхові будинки, що в  центрі міста – будувало шахтоуправління. Будівельні бригади цього підприємства звели: теперішній будинок культури, старе приміщення райдержадміністрації, лікарню, школи першу та другу. У 1955 році побудовано стадіон «Шахтар».  Були відкриті дитячий садок ,  бібліотека. А в 90 – х роках був зданий в експлуатацію п′ятиповерховий будинок у центрі міста. В селі Стрижівка було збудоване приміщення управління розрізу «Коростишівський», для працівників шахти відкрив свої двері гуртожиток, запрацювала їдальня, лазня, несла свою службу пожежно – рятувальна частина,  кожні 20 хвилин курсував автобус  «Коростишів – Стрижівка».

       

                       Працею уславлені.

       Колектив шахтоуправління неодноразово виходив переможцем у Всесоюзному соціалістичному змаганні гірників. Йому вручалися перехідний Червоний прапор міністерства вугільної промисловості СРСР і ЦК профспілки. А також перша грошова винагорода.

       У 1950 році шахтоуправління було нагороджено Ленінською ювілейною Почесною грамотою Комуністичної партії України, Президії Верховної Ради УРСР, ради Міністрів УРСР і Укрпрофспілки.

       Біля сотні робітників були удостоєні звання « Почесний шахтар», п′ятеро з них нагороджені знаком « Шахтарська слава» всіх трьох ступенів.

       За самовіддану, добросовісну  працю  сотні гірників були нагороджені орденами та медалями. Серед них – орденом Леніна – Ф. Х. Усенко, Орденом Трудового Червоного Прапора – В.С. Корзун , А. Е. Осадчий, Г. Л. Нідзьолик  Я. С. Олійник, М.Г. Проценко.

          З 1979 року шахтоуправління було реорганізовано в розріз «Коростишівський» на базі вугільного розрізу відкритого в Андрушівському районі. В 2001 році підприємство було повністю переведено до Андрушівки.

 

                  Увічнення пам′яті шахтарів.

     Для увінчання пам′яті шахтарів, котрі свого часу так багато зробили для розвитку міста, за ініціативи Г.І. Зінчука споруджено меморіальний комплекс шахтарської слави.

       Нині – в самому центрі міста Коростишева навпроти магазину «Житомирський» - своєрідний пам′ятний комплекс. У доглянутому сквері –зведена на високий п′єдестал шахтарська лампа, книги з іменами шахтарів – орденоносців, стела з переліком основних віх розвитку шахтарської слави в коростишівському районі. На гранітній колоні – ротонді викарбувані слова:

« Пошукову роботу провела вчитель зарубіжної літератури Людмила Столярчук До 60 – річниці створення Коростишівського шахтоуправління» ( 2006р.).

В нас обереги вишивають здавна

...В нас обереги вишивають здавна.

Така традиція в народі прижилась.

Вона прадавня, вічна й дуже славна.

В культурі й до сьогодні збереглась... (Надія Красоткіна)

Вже декілька років поспіль у невеличкій музейній кімнатці Стрижівського Будинку культури збираємо та зберігаємо речі  домашнього вжитку. Не з одного горища стрижівчан потрапили до нас старі  макітри, глечики, діжа, ослін, рубель, ночви, ступа.., але найбільше радують око  вишиті сорочки, рушники, серветки, накидки… В минулому році  наша невеличка музейна  колекція поповнилася декількома українськими костюмами, які збирала та зберігала у своєму домашньому музеї одна чудова родина з Львівщини. В силу певних обставин, господарі більше не утримують музей та не проводять там екскурсій, тому вишиті сорочки жінка передала  внукам на Житомирщину. Власноруч вишиті бабусею сорочки, діти залишили у сім*ї, як родовідну пам*ять, а  декілька костюмів  передали  у нашу музейну кімнату. Полотно на деяких з них бачило не одне прання, але це не вплинуло на магічну красу візерунків, бо не тліє код нації –вишита сорочка.
стрижівські вишивки(натискай та дивись фото)

Дякуємо нашим односельцям, які поповнили нашу музейну кімнату речами домашнього  вжитку та звертаємось з проханням до громади допомогти відтворити традиції та звичаї стрижівчан, передавши у бібліотеки чи музейну кімнату речі, фото, розповіді та спогади  ваших рідних.

фото з інтернету

Перегортає пам'ять сторінки

(до 75-річчя перемоги у Другій світовій війні)

...окупанти готувалися до приїзду в Стрижівку рейхскомісара Еріка Коха

Про війну жителі села дізнались після обіду в неділю. На другий день «полуторка» вже відвозила до Житомира мобілізованих стрижівлян. Всього на фронтах під час війни билося 218 жителів села, з них 131 нагороджено орденами і медалями,87 загинуло смертю хоробрих.

На початку липня 1941 року тричі були нальоти фашистських літаків: два дні обстрілювали ,а на третій день скинули бомби(спалили 3 хати).

18 липня німці зайшли у село. Старожили пригадують: «Був ясний сонячний день. Село ніби завмерло, більшість стрижівлян виїхали до рідні в інші села. По трасі ще проходили поодинокі радянські воїни, коли на першій горі вибухнула машина, в якій знаходився радянський офіцер з донькою... Потім в селі задрижала земля-по трасі поїхали ворожі танки...»

Село за німецьким планом «Ост», ввійшло до рейхскомісаріату «Ураїна». У перші дні окупації влаштували "свято". Селян примусили зробити огороджений майданчик з трибуною та підмостком. Гітлерівці встановили гучномовець, з усього району звезли музикантів. З поміж дівчат села обрали трьох найкрасивіших(Білоброву Туню Василівну, Грабар Анфісу Дмитрівну, Шлапак Катерину Адамівну) вони змусили хлібом та сіллю зустрічати "коричневого царя" Еріка Коха. Однак злякавшись замаху на своє життя той не приїхав. В цей день німці оголосили про поділ землі і людей на десятки.

На час окупації, за наказом німців, селяни обрали сільського старосту. Ним став Білобров Денис, який за свідченням односельців, був доброю людиною.

Загарбники провели три набори молоді на примусові роботи до Німеччини. 20 травня 1942 року був перший набір. Окупанти підібрали найкращих дівчат села. При прибуттю в Німеччину 28 дівчат відправили в місто Ессен, де вони працювали у пральні. Під час одного з найстрашніших бомбардувань сталася трагедія-бомба розірвалась сааме там, де знаходились дівчата...25 із 28 загинуло. Гаврилюк Марія Іванівна 12 годин лежала під 3-ма метрами землі, але вижила, хоч і втратила ногу.

Під час Радянсько-німецької війни (1941-1945 рр..)  проти нацистських загарбників билося 218 жителів  нашого села, з них 131 нагороджено орденами й медалями. 

      

 

 Німецьких окупантів було вигнано з нашого села 29 грудня 1943 року , на 921-й день війни…

На фронтах Другої світової війни загинуло

 111 жителів с. Стрижівка та с. Колодязьки.  

  З невільницьких робіт у Німеччині не повернулося  9  наших односельців.

Бій біля Стрижівки

Тричі за час окупації село переходило з рук в руки. Особливо запам'ятався односельцям бій біля села у листопаді 1943 року. Цей бій яскраво описано колишнім командиром 322-ої стрілецької девізії генералом П. М. Лащенком у своїй книзі «З бою в бій». Він пригадує ,як у ніч на 17 листопада його з'єднання форсованим маршем вийшло в район Студениці і зайняло оборону на рубежі Городище-Студениця-Коростишів, отримавши завдання не допустити прориву противника в напрямку Малина і не дати ворогові просунутись вздовж Житомирського шосе. Його частини зразу ж вступили в бій. Батальйон 1085 полку підполковника В.Б. Мікаберідзе зайняв позицію біля села. За свідченням старожилів найзапекліший бій проходив у районі сільського кладовища. Дві стрілецькі роти з двома гарматами зайняли позицію відповідно на захід і схід. Один взвод закріпився на висоті між ними, фронтом на південна дві як резерв розташувались у лісі на північ від дороги. Бійці замінували шосе. Ось як описує М. П. Лащенко цей бій: «За півгодини із заходу долинуло наростаюче гуркотіння моторів: на величезній швидкості наближалось три вантажні автомобілі. їх зустріли автоматним вогнем, цілячись по кабінам. Втративши управління, важкі автомашини закружляли по дорозі, з'їхавши у кювет і зупинилися...

  Така ж доля спіткала невдовзі ще два десятки машин, частина яких у темряві наскочила на засідку, а частина підірвалась на мінах. Гітлерівці ,що знаходилися в них, були вбиті чи потрапили в полон, і тільки небагатьом вдалося сховатися у найближчому лісі. Ворог не хотів змиритися із втратою важливої для нього комунікації і направив збоку Житомира 4 машини з піхотою. Зупинившись на значній відстані від засідки, гітлерівці розсипалися цепом і відкрили шквальний вогонь з автоматів та легких кулеметів.

  Німці призвичаївшись до темряви і місцевості, кинулися в атаку. На них обрушився вогонь батальйонних гармат, потім пішла в хід стрілецька зброя. Залишивши на місці майже третину свого складу противник відкотився до лісу.» До німців підійшло підкріплення: батальйон піхоти і роту танків підтримувало кілька мінометних батарей. Півгодини здіймалась до неба курява, здригалась і дибилась від вибухів земля, перш ніж фашисти повторили атаку. Танки наступали узбіччям шосе ,теж замінованим на підступах села. Піхота наступала осторонь лугом та чагарниками. По танках шалено били наші гармати. Кулеметники і бійці включаючи бійців двох резервних взводів, відсікли ворожу піхоту. Втративши половину танків та чимало живої сили, гітлерівці змушені були відійти.

На світанку 18 листопада противник розпочав атаку одночасно з трьох сторін силами двох піхотних батальйонів і 30-ти танків. Хоча старожили свідчать, що піхотинців вони не бачили, а тільки масивні німецькі «тигри» рухались зі страшенним ревом по трасі. Позиції радянських воїнів було піддано масивному артилерійно-мінометному вогню. Снаряди і міни переорали всю землю. Місцеві жителі в цей час ховались в окопах, виритих власноруч та в трубі, яка проходила під трасою на східній околиці села. Сили наших воїнів все меншали. Одна з гармат, за свідченням очевидців так і залишилась лежати на пагорбі поряд з великою кількістю мертвих воїнів розтрощеним «студебекером». Під час бою загинув смертю хоробрих командир 1085-го полку Володимир Бейланович Мікаберідзе / відомості з  розділу "Схватка у Стрижевки" з книги Лащенко П. Н. Из боя — в бой. — М.: Воениздат, 1972. — 336 стр. (Военные мемуары). / Литературная подготовка текста С. Г. Шапкина. // Тираж 100000 экз.

Полковник 

Володимир Батломович Мікаберідзе  

Командир 1085 полку загинув  в листопаді 1943 року під час вигнання нацистських окупантів з території нашого села.

 На його честь названо центральну вулицю  с. Стрижівка

Пам’ятник полеглим героям, які визволяли с. Стрижівку

 на фото зліва направо вдови  війни./1941-1945/

Ряжкіна Варка, Білобровець Сєня, Білобров Софія Яківна, Демченко Ольга Микитівна, Миколайчук Варвара, Мішонок Лідія Василівна /сільський голова/, Неділько Феодосія Василівна, Синявська Євгенія

Воїни, які загинули в роки Другої світової війни при визволенні с.Стрижівки

1.Акашев Маскат Акатович

2.Акуленко Іван Михайлович

3.Алексєєнко Іван Савелійович

4.Акімов Саді

5.Аладков Олександр Дмитрович

6.Алімбаєв Абакір

7.Амірамієв Мигон

8.Артемов Михайло Семенович

9.Артемов Михайло Євгенійович

10.Аскаров Абулажан

11.Ахмедов Мігераш Юсупович

12.Бєльшин Яків Матвійович

13.Буйнякова Ніна Дмитрівна

14.Бірюков Володимир Васильович

15.Барасакянц Мирон Омелянович

16.Балков Василь Іванович

17.Болдов Андрій Сергійович

18. Буравель Іван Петрович

19.Балакін Олександр Якович

20.Баришев Іван Васильович

21.Бобров Олексій Трохимович

22.Біркін Микола Іванович

23.Бігунов Олександр Іванович

24.Воробйов Василь Петрович

25.Варкасьян Мирон Омелянович

26.Вартачев Абрам Олексійович

27.Воятін Максим Степанович

28.Вірьовкін Віктор Дем*янович

29.Василенко Павло Степанович

30.Грушко Борис Степанович

31.Горобець Яків Пилипович

32.Гришанов Борис Констянтинович

33.Гапіров Авротен Магометович

34.Гомонов Іван Дмитрович

35.Гордієнко Семен Митрофанович

36.Дрантусов Іван Васильович

37.Дорошенко Федір Моісейович

38.Данилов Павло Юхимович

39.Дворніков Микола Якович

40.Давидов Порфирій Арсентійович

41.Дудін Микола Єгорович

42.Горлов Михайло Петрович

43.Добровольський Володимир Борисович

44.Єрмак Іван Нефедович

45.Желетов Андрій Артемович

46.Зібзібазі Коста Ноєвич

47.Зайцев Сергій Ілліч

48.Ікрамов Акрам

49.Ісаков Пазімамат

50.Ігаров Петро Дмитрович

51.Красько Денис Данилович

52.Кравченко Тихін Сидорович

53.Краповицький Іван Андрійович

54.Кабанов Мирон Полікарпович

55.Кістерний Яків Кірович

56.Куршикін Василь Миколайович

57.Корнієць Петро Євменовіч

58.Корнієць Олексій Олександрович

59.Казарін Олексій Олександрович

60.Керія Володимир Нестерович

61.Коновалов Іван Васильович

62.Каптуров Борис Михайлович

63.Куліков Єгор Степанович

64.Кучер Іван Олександрович

65.Куліков Олексій Петрович

66.Коневець Василь Іванович

67.Лінь Ілля Микитович

68.Литвинов Дмитро Прокопович

69.Лазарєв Олексій Андрійович

70.Луганський Леонід Маркович

71.Лаферендев Євген Григорович

72.Коваленко Арсентій Іванович

73.Курдюмов Олексій Євдокимович

74.Кашицин Іван Григорович

75.Місенко Антон Васильович

76.Максименко Марко Антонович

77.Мікаберідзе Володимир Батломович

78.Мус Олексій Романович

79.Меркулов Олег Борисович

80.Міхеев Павло Євстигнійович

81.Мукушев Нурдрахмед

82.Мурашко Олександр Єрмолович

83.Меховиков Дмитро Павлович

84.Назаров Борис Іванович

85.Некрасов Анфім Якович

86.Неозов Трохим Степанович

87.Омрахов Ірза Міра

88.Піяшкань Василь Якимович

89.Петренко Андрій Васильович

90.Пустовійт Іван Григорович

91.Петров Володимир Федорович

92.Полянський Борис Лаврентійович

93.Пхаладзе Ілактіон Горданов

94.Попов Микола Дмитрович

95.Пруглов Федір Федорович

96.Рохманов Микола Іванович

97.Радченко Опанас Андрійович

98.Рудник Данило Володимирович

99.Романов Петро Нефедович

100.Райський Лев Олексійович

101.Рогатін Георгій Петрович

102.Рахітянський Марко Захарович

103.Раздєльний Олександр Іванович

104.Радзівілов Леонід Артемович

105.Сиротенко Петро Трохимович

106.Свінарьов Василь Якович

107.Самодін Микола Лаврентійович

108.Сущенко Микола Омелянович

109.Ставропольцев Ілля Іванович

110.Стрельцов Ілля Михайлович

111.Степанов Василь Юхимович

112.Селіхор Георгій Федорович

113.Тарасенко Микола Єгорович

114.Ставропольцев Назар Іванович

115.Суховцев Борис Григорович

116.Тичкін Олексій Васильович

117.Флягін Яків Андрійович

118.Федоренко Микола Дем*янович

119.Фірсов Олексій Йосипович

120.Невзоров Акім Іванович

121.Хілюк Анатолій Миколайович

122.Хватков Микола Семенович

123.Чеповецький Арон Мортухович

124.Цирков Олександр Степанович

125.Угаров Петро Дмитрович

126.Чернишов Степан Кузьмич

127.Чабан Микола Климентійович

128.Шаповал Іван Максимович

129.Шиолашвілі Василь Миколайович

130.Шлапак Іван Іванович

131.Шуба Іван Васильович

132.Шмитенко Олексій Романович

133.Шмитенко Олексій Сергійович

134.Шумський Максим Мусійович

135.Шепетов Андрій Артемович

136.Шишкін Полікарп Миколайович

137.Шасков Олександр Дмитрович

138.Шмитько Олексій Сергійович

139.Шелетов Андрій Артемович

140.Чернишов Іван Кузьмич

141.Юномонов Шуян

142.Ястребов Дмитро Іванович.

джерело: https://docs.google.com/document/d/11OO4AxHayoRnz-w3UfPni_wOhyVtUiD8NxTnZaq4wok/edit?usp=sharing